І хіба щось змінюється у цьому житті? Всі завжди робили щось без мене: грали у пісочниці, у дворі, в баскетбол або волейбол, або ще якісь схожі дурниці. І я інколи приєднувалася до них, але ж мені це не подобалося, я швидко йшла геть. І я завжди сама.
Всі завжди кудись пішли, щось зробити, чогось досягли – без мене.
Я була сама. Я сама. Одна. І я завжди цікавилась чимось іншим, мені завжди потрібно було щось відмінне. І як часто це щось було недосяжне.
І як це гірко, це сумно, це одиноко – бути не такою, як усі. Але ж бути такою самісінькою, як і решта ну просто неможливо.
І це відчуття, що всі пішли геть і забули про мене, не покидало мене з дитинства.
Всі пішли геть і забули про мене.
Ти пішов геть і забув про мене.
І не варто, мабуть, думати, що люди – злі. При чому тут, люди, якщо я сама йду від них. Я не хочу бути з людьми, я не люблю людей – вони у більшості своїй настільки гірше від моїх ідеалів, що це просто неможливо перенести. Перфекціонізм, ідеалізм, романтизм – кого винити за ці мої ідоли?.. І чому ніхто не вірить у них до кінця? Чому я одна?
Чому друзі дитинства виростають, чому дорослі дорогі мені люди ховають це настільки глибоко в свої серця, що потім самі ж не здатні знайти це у собі.
І ця прірва, цей пустий простір між уламком скелі, на якому лишилась стояти я, і тим світом може бути подолана, коли ти віднайдеш цей маленький місточок у себе глибоко в душі, відкриєш потаємні підземелля, візьмеш у руки ліхтар і знайдеш ту маленьку капличку, де Супер Его замкнуло дорогу до...
Але я просто заблукала у цьому уявному світі підземель паризької опери і не думаю, що хотіла б опинитися там насправді. І коли мені кажуть, що я отримаю те, чого хочу, на їх питання та чи захочу я те, що отримаю, я не знаю відповіді.
