Майбутнє і минуле зливаються в один потік свідомості і нічого більше не має значення. Людина більше не образ, людина – лиш сукупність стереотипів. Людина може втілити будь-що. Людський образ може стати способом показати що заманеться. Душка – це спосіб показати те, від чого тікаємо, те, що завжди з нами.
Пригадався Болеслав Прус: все життя тікаємо від того, що живе десь глибоко всередині нас.
Боб тікав від себе так, наче це справді можливо. Увесь фільм ми вболівали за те, щоби Боб таки втік, ніби не розуміли, що це неможливо. Йос Стеллінг зміг переконати у тому, у що ми свято віримо і що ніколи не реалізуємо на практиці – потрібно помиритися із собою, зі своїм життям і припинити біг в нікуди. Припинити марафон і почати жити.
Заради чого тікав Боб? Щоб віднайти. Віднайти оту загублену самість, своє "я" – відштовхнуте настільки, що за ним доводиться іти на край світу. Але іти не для того, щоб забрати це "я" звідти, а для того, щоб на тому місці, де колись чітко зрозумів, що саме є для тебе цим "я", щоб на тому місці віднайти своє знання, своє розуміння себе.
Часто ми заходимо у кімнату з визначеним наміром щось зробити, але чомусь не можемо пригадати, що ж, власне, хотіли вчинити. Тоді ми розвертаємося і йдемо туди, звідки прийшли – "на пошуки власної думки". Так само на пошуки власних думок приїхав Боб у забите УРСРівське село. І він знайшов там втрачений ланцюжок думки. І ми вже не зустрічаємо там Душку – Душка вливається у Боба, бо вони насправді – єдине ціле, одна самість.
Як часто ми не помічаємо, що втратили себе. Загубили щось важливе. І чи не варто нам тоді припинити пошуки у знайомих нам місцях – де ми напевне забули це щось, – і пошукати в собі? Десь глибоко всередині. І припинити наш біг на край світу за тим, що лежить у нашому серці.
