Парадокс хорошого подарунка, справжнього, від душі – в тому, що тобі хочеться цю річ мати самому.
Іноді думка залишити подарунок собі підступає аж надто близько до горла. І так тобі хочеться мати цей заборонений плід, і таким він тобі видається солодким, що сили більше немає, і ти майже вирішуєш лишити подарунок собі.
Аж ось ідея божественно спускається на твою голову – до свята ще кілька днів, а чому б не повісити цю картину у своїй кімнаті? А чому б не поставити цю статуетку на свій стіл? Вони радуватимуть твоє око ще кілька днів і потім, не встигнувши набриднути чи потертися, перейдуть до законного власника, принісши і йому свою долю радощів.
Це просте і очевидне рішення не завжди буває таким, коли йдеться про щось серйозніше, ніж подарунок до свята, коли йдеться про людські почуття. Чомусь ті, що їх ти отримуєш просто так, задарма, тобі важко цінувати, важко бути вдячним за любов і пошану, за відданість та захоплення. Коли ж ти хочеш уваги цієї людини, але не отримуєш її, коли ти докладаєш усіх зусиль, щоб стати другом, братом, напарником, тоді цей недосяжний плід видається тобі таким особливим, таким відмінним від усіх решти, як і той подарунок, який вибираєш з душею, але мусиш віддати іншому, як оте червоне яблучко на тонесенькій боковій гілці – майже на самому вершечку дерева (його – таке смачне, таке чарівне, таке мальовничо-спокусливе – так ніхто і не спромігся аж досі зірвати тільки тому, що високо висить) – видається тобі найсмачнішим, найсоковитішим, найпотрібнішим.
У дитинстві я розбивала коліна, обдирала лікті та розтягувала зв’язки, тягнучись за цим недосяжним плодом, і завжди, завжди я хотіла саме його – мене не влаштував би жоден замінник.
І ні, я не напишу, що моє розчарування не знало меж, що те яблуко, та вишня чи абрикос, чи шовковиця не були такими райськими плодами, якими я їх собі уявляла, ні, вони завжди були саме ідеальні. Але парадокс ситуації в тому, що, наситившись, за десять хвилин я забувала про яблуко чи грушу, подряпини та біль лишались, але хто пам’ятав їх природу?..
І як писав О.Уайльд, найкращий спосіб позбутися спокуси – піддатися їй. Це девіз мого життя. Ну, напевне, не найголовніший, проте важливий.
І коли чекаєш чогось від життя, коли прагнеш чогось, чи навпаки відмовляєшся від чогось дуже бажаного, тоді цей предмет твоїх бажань, прагнень, стремлінь набуває просто гігантської (і абсолютно непропорційної реальності) значущості та краси. Здається, що життя віддав би за нього. Здається, що отримавши його, ти не захочеш більше нічого.
Та вже через півгодини, через годину, день, місяць тобі набридне твоя чудова забавка. Ти побачиш нову пташку у високому польоті, ти захопишся новим яблуком, що висітиме на ще тоншій та ще вищій гілці, ти сприйматимеш всі здобуті яблука як трофеї, як символи своєї наполегливості, спритності та особливості, але не більше.
Меблі, інтер’єр – ось у що перетворюється все звичне у нашому житті. І ми блукаємо у пошуках нових і нових вражень, емоцій, цілей, бо ми не можемо жити без мети.
А меблі зношуються рано чи пізно, чи просто нам набридаються, і ми їх викидаємо, незалежно від того, як сильно хотіли їх мати колись.
