[Частина мене протестує проти американоподібності моїх підсумків 2007 року (див. ч.1, ч.2) і вимагає слова. Ця частина - моя творча струна, тому на неї поширюються правила прочитання моїх літературних спроб, які прошу серйозно брати до уваги.]
Мене колись звинуватили у непослідовності, тож навіщо спростовувати чужі сподівання? Доведу свою непослідовність зараз же: я ненавиджу ці підсумки і мені вартує певних зусиль стримати себе від видалення цих сторінок, тому просто повішу тут це.
And if y♥u have to leave
I wish that y♥u would just leave
'Cause y♥ur presence still lingers here
And it won't leave me alone1
Це життя. [Скляна чаша розлетілася прямо в руках, ніби сама по собі - від нестерпної легкості буття. Дивовижно, скільки крові може витекти з такої малесенької рани і як це може бути боляче. Відчуваю себе павучком без лапки. І найпарадоксальніше, що ніхто тут не винен - так сталося, це життя.]
Забудьте все, що ви прочитали у першій та другій частині моїх підсумків 2007 року (якщо ви читали їх, якщо ні, тоді не завдавайте собі клопоту), бо це не має значення. Це пройшло крізь мене і, зачепивши душу, не сягло серця.
Чому?
Все просто: черепки мого серця залишилися лежати на підлозі тієї каплички, де ніхто так і не підмів їх, де вони лежать і понині. Потоптані, у багні. І байдужі відвідувачі проходять повз. Байдужий світ не помічає. І цю дику кішку невимовного болю я ховаю десь глибоко в душі, і темними ночами вона випускає свої кігті, щоб знову розірвати затягнуті денною суєтою рани. І отак, стікаючи кров’ю, кожного ранку я посміхаюся вам і погоджуюсь, що життя прекрасне (та чи моє?).
І не обман, не радість буденних маленьких радощів, не усі ті люди не завоювали настільки багато моєї уваги, щоб дати мені спокій, щоб подарувати мені гармонію, впевненість у своїх силах... Публікації - не свідчення того, що я добре пишу, так само, як і диплом не є свідченням високого професіоналізму, увага і повага (навіть ті, що їх я не ставлю під сумнів недовіри) не можуть переконати мене, що сьогодні життя прекрасне, бо мої демони сильніші за них. Вони видушують з мене розрозчин пролактину, адренокортикотрофічного гормону та леуцинового енкефаліну2.
Чого вартий рекорд у кількості походів до кінотеатру проти рекордної кількості виділеного розчину пролактину, ну і далі за списком?..
Мені не доводиться просити слова, щоб закричати: "Мені боляче!", бо навколо - тиша, порожня пустеля, і що би я не кричала, у якому розпачі би я не була, мені відповість тиша - спокійно, заспокійливо, без емоцій. І я кричатиму так, доки не зрозумію, що стіну не зламати, що предпринимались попытки объединения - все это заканчивалось полным провалом; объединение именно таким путем не решит внутренних противоречий; болезни (не показывались наружу, что, однако, не означало их полного отсутствия) загонят в середину, они приобретут хроническую форму и не избегнут регулярного проявления; посвященный тому, чего никогда уже не вернуть; позиционировать себя как самостоятельного; ему очень важно не утопиться в объятиях, а сыграть самостоятельную роль; болит душа за то, что эти два блока никак не могут объединиться. © чужий3
І іноді мені так...
Хочеться щось написати, сказати, крикнути.
Але я не буду ворушити твої рани.
Хочеться старі надії врешті викинути,
Але я не буду
Хочеться розрадити, заспокоїти, втішити,
Та я залишусь, як завжди, осторонь.
І мої таємні почуття змішані
9 грудня 07, Київ
І я лиш молюся невизнаному мною людському богу, щоби гострі осколки мого серця не зранили чужої душі так само, як гострі осколки чужого ненароком зранили мене. Будьте обережні зі склом.
Хтось посміється над тим, як близько я беру все до серця - нехай. Я більше нічого не хочу. Я більше нічого не прошу. Як я тепер розумію це небажання відчувати. Відійдіть від мене. Не чіпайте! Відійдіть усі геть. Досить. Не можу більше.
Як же передати це відчуття? Правду кажуть, що я буду над цим сміятися, - сьогодні я не можу цілком серйозно пригадувати свій дитячий розпач, всю гостроту того відчуття непоправної несправедливості, від якої я потерпала іноді малою.
Уся жорстокість і байдужість світу у цьому - твої проблеми нічого не варті на фоні глобальної розпуки вічності, але ж твоя свідомість, твої ебезнадію? Цей крик невизнаної душі. Цю шизофренічну маячню задушеного недоЯ.
Ти не кличеш – а я не іду,
Ти не пишеш, і я не чекаю,
Тільки лиш собі на біду
Ти надію не вбий свою.
8, 24 грудня 07, Київ
*УНКЖП - українському національному комплексу жертви присвячується
1І якщо так треба, щоби ти пішов,
Я б хотіла, щоб ти просто зник.
Бо твоя присутність ще витає тут -
Вона не дасть мені спокою.
Lyrics from "My Immortal" by Evanescence
2Основні гормони, що входять до складу сльозної рідини, коли виділення спричинені емоційними переживаннями, стресом і т.п.
3Копірайт чужий. Оскільки в наведеній цитаті думки безсовісно спотворено, автора не наводжу.
4І це минеться - Вислів, викарбуваний на персні царя Соломона.
