masya's space: політогонія

Мій пульс рівний, кров розмірено пульсує судинами, нервові процеси плавні та навіть дещо меланхолійні. Я нікого не люблю. В сенсі, що я нікого не кохаю.
В метро одна дівчина у розмові з подругою настільки експресивно розповідала про свою вчорашню пригоду, що це просто неможливо було не почути. “Закривайте ваші вуха, закривайте очі, відгорожуйтесь від мене скляною колбою, але я вилізу вам на шию, аби тільки привернути вашу увагу,” – так, здавалося, говорить зичний голос дивної дівчини.
Вона й справді дивна: спортивна куртка, рюкзак, джинси, коротка стрижка, сережка у вусі, риси обличчя дещо розмиті та зовсім не привабливі, голос грубуватий як на дівчину та ще й голосний, але не прокурений.
Не можу уявити таку у спідниці, туфлях, з нарядними сережками – саме так вона виглядала вчора, судячи з опису. Та ще й працює десь в районі вулиці Володимирської, напевне, у якомусь офісі. Чудно.
Отож, вона “весь день пахала” (передаючи російськомовні особливості пані) і не знала, що під офісом коїться страшне. Страшне це представлялося групою мітингувальників з коаліційного біло-блакитно-червонясто-малинового табору, які не знали, куди подітися від зливи.
Бідні люди так налякали панянку, що вона в істериці почала дзвонити своєму чи то хлопцеві, чи то близькому другу, чи то як це зараз кличуть культурно, щоб він її звідти забрав.
Далі пішла історія про те, як вона перелякалася і заклякла (чуючи цей зичний ледь не хлопчачий, впевнений голос ще й досі десь у підкірку, наслідуючи Станіславського, кажу: “Не вірю!”), дуже змерзла, хоча виходів у неї, як у тому анекдоті (це там, де вас з’їв крокодил, а ви все одно маєте два виходи...), було мінімум двоє: спуститися в метро (о, який кошмар, ні, це, звісно, не для такої леді, яка сьогодні ж на наших – усього вагону – очах їхала у цьому самому метро) або “поймать тачку”, але кризовий менеджер з пані не вийде, тому вихід, який прийшов їй на гадку першим був дещо зворушливо-романтичний, дещо садистський (бо потягла пана на машині у саму гущу пробок київських) – ну, ви знаєте, подзвонити пану.

Просто вражає сила, з якою пані вигукувала у відповідь на бідкання подружки, чому ж вона на +5 одяглася так легко, – “мне хотелось быть красивой!” Не певна, чи сказала вона сакраментальне “Мне хотелось быть женщиной!!!”, але не в цьому сіль, вона ТАКА якась ледь не агресивна, здавалося, що вона втискує оцю свою історію, усю її надуману емоційність прямо мені у вуха, і я не можу від цього відкараскатися, вона і досі у мене в голові. Але вже не так яскраво, і я полегко думаю, що вона вже не докучатиме мені, що я її більше не побачу (дуже хочеться у це вірити, принаймні).

28 листопада 07

І все-таки я добре бути незакоханою – економиш власні емоції на безглуздий броунівський рух у пошуку гармонії себе в коханні. І врешті-решт так рідко отримуєш від чоловіка стабільність взамін твоєї любові.
Ми торгуємо нашим коханням, бо не уявляємо жертовне життя. Ми торгуємо нашими здатностями, бо хочемо отримати все самі. Ми не можемо довіритися людям, бо вони нас зраджують. Ми не знаємо, куди тікає час, бо ми метаємося у пошуку гармонії, яку неможливо знайти без довіри, якої, в свою чергу, ми вже майже не здатні відчути.
Ось чому так спокійно незакохано нікого не потребувати.